Стерти зі стін, та не з пам’яті: як працює проєкт “Настінні докази” через два роки після його створення

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну проєкт “Настінні докази” збирає та публікує світлини написів, які залишили російські солдати на стінах будівель деокупованих територій.

Анастасія Олексій, Маріамі Губіанурі та Роксолана Макар – про важливість і виклики архівування воєнних злочинів, культурне коріння геноцидальних написів і про те, як вони свідчать світові про вчинене насильство.

– Хто цільова аудиторія архіву?

Роксолана Макар

Перш за все, іноземна аудиторія, бо архів видається мені способом показати справжню російську культуру, яка прийшла на нашу землю, продемонструвати цю ідеологію в конкретних артефактах. Тобто, крім дослідницького потенціалу, наш архів є ефективним засобом комунікації про війну.

– А як щодо сприйняття проєкту самими українцями? Я читала, що в певний момент відбулося зіштовхнення у сприйнятті архівованих написів, адже були ті, хто не розуміли, як можна “колекціонувати цей бруд”.

Анастасія Олексій:
Так, це відбулося саме тоді, коли ми роздумували, як комунікувати проєкт. Це були коментарі здебільшого від інтелектуалів і філософів, мовляв, написи є і в туалеті, і що, їх тепер треба теж архівувати й досліджувати? Мене це здивувало, я бачила в цьому заперечення реальності. Потім я прийняла це як факт. Мені здається, що вони виходили не з позиції професійної, дослідницької, дослідників, а з особистої. Павлу Гайдаю, засновнику “Міжвухами” також висловлювали думку особисто, що тема проєкту є неоднозначною. Тому були певні складнощі із запуском проєкту. Молодше ж покоління поставилися до проєкту з більшою цікавістю. Коли ж матеріали архіву опублікував Ukraїner, реакція аудиторії щодо задуму проєкту була доволі позитивна.

Маріамі Губіанурі

Документувати військові злочини — стандартна практика під час війни. Люди, які фотографували загиблих у Бучі хіба теж займалися чимось неправильним? Наша реальність страшна, і ми з нею зіштовхнулися. Ми її документуємо, а далі подивимося.

Анастасія Олексій

Ще в мене виникало припущення, що архів міг шокувати, бо він досить сильно вибивається із того, що робили “Міжвухами” до повномасштабного вторгнення — тоді ми здебільшого публікували переклади філософських книжок, проводили лекції та дискусії тощо.

Маріамі Губіанурі

Але в цьому, мені здається, була велика чесність і показник функціональної культурної інституції, бо культура це ж не про красиву картинку, це про життя і про розвиток суспільства. І це була реакція культурної інституції на війну.

Роксолана Макар

Я пам’ятаю негативні реакції. Це був ранній етап, і контекст був інакший, ніж зараз: тоді звільнення йшло дуже швидко, і все ще була надія, що ця війна не протриває дуже довго. Написи з Київській області були доволі неоднозначними, бо самі російські військові були розгублені, але у них наче була налаштованість на те, що їх будуть дуже радо зустрічати. Тобто у них теж були свої ілюзії. Це відбилося на характері “відступальних” написів: було багато вибачень, “нас змусили”, “це був наказ” тощо. Тому деякі висловлювали побоювання, що комунікація цих написів почне якось виправдовувати російських військових і нашкодить інтересам самої України — на фоні засвідчення військових злочинів, скоєних у Бучі, Гостомелі, Бородянці, Ірпені.

Коли ж ми вже опублікували архів, пройшов майже рік. Тоді вже була зовсім інша ситуація у війні, і в нас був значно більший корпус написів, який показував, що росіяни не просто не зробили якихось висновків, а що вони стають все більш жорстокими, і чим для них є ця війна. З тих пір, як ми опублікували проєкт таких пересторог уже не було, хіба що зовсім одиничні випадки.

Чи виробилась у вас за час проєкту методологія архівування?
Анастасія Олексій:

Окрім роботи з медіа, ми хочемо залучити людей працювати з цим архівом, адже головна мета архіву в тому, щоб ним користувалися. І це виявилось однією із найскладніших задач, нам дуже необхідні дослідники.

Маріамі Губіанурі:

З досвіду обговорень можливих співпраць ми зрозуміли, що є такий момент в роботі з архівом: хочеться щось з цим зробити, але в якийсь момент, можливо, людям стає лячно — відчуття, що ти дійсно береш участь у чомусь не дуже приємному. І цей момент мені дуже цікавий, над ним хотілося б попрацювати — конкретизувати вразливі моменти і відповідно налагодити контекст, у якому ми пропонуємо співпрацю.

Анастасія Олексій:

Я вважаю, що до написів треба підходити як до документів — з нейтральним підходом легше працювати. Все-таки це ти сприймаєш не так емоційно, бо це є документ історії. Він є і це факт, і ти з ним працюєш.

Архівуючи, ми фікусували дати, коли були зроблені фотографії, і де можливо, контексти від очевидців. Наприклад, після окупації жінка біля своєї хати знайшла металеву пластину, на якій був підпис росіян, бо вони окопалися в неї на городі.

Коли архів став відкритий і ми завели Інстаграм, Роксолана Макар почала перекладати написи, і в процесі перекладу для неї дуже багато було відкриттів саме про контекст цих написів: десь цитували куплети вагнерівської пісні або якісь неочевидні референси до популярної російської культури.

Роксолана Макар:

Ми намагалися категоризувати написи. Наприклад, “зетки” і “вешки”, маркування цивільних автомобілів, цитування російської популярної культури або російської літератури, погрози, умовні позначки на кшталт “тут був Вася” тощо.

Це правда, що в перший місяць війни характер написів був більш розгублений, і чим далі тим більше вони набували геноцидального забарвлення, або де вони називають українців хохлами й укропами тощо. Є цілий блок про Другу світову війну, з якою вони активно порівнюють війну сьогоднішню — написи про “вєліку пабєду”, “асвабадітелєй” тощо.

Анастасія Олексій

Ми намагаємося подати інтерпретацію для іноземних користувачів, адже в цих написах дуже часто містяться культурні шари, які вони не зможуть зрозуміти. Наприклад, часто написи апелюють до російських мемів. Дуже часто наша аудиторія підказує і дає нам додатковий контекст.

Наприклад, напис “Это не считается военным преступлением: если тебе было весело” циркулював в Інтернеті ще до повномасштабного вторгнення. Хтось опублікував у Твіттері цей напис, і люди почали коментувати, мовляв, о, а це з мему такого і такого, тобто ми теж самі не знали.

Моторошно, що цей людожерський вислів є мемом, частиною російської популярної культури. Це багато про що говорить.

Маріамі Губіанурі

Насправді деякі пафосні написи не асоціюються з тим як вони воюють, особливо з тим, як вони воювали в київській кампанії. Тобто відчувається дуже велика різниця між тим, що вони транслюють і тим, як було це насправді. Не думаю, що під час боротьби за Київ їм було весело, як вони про це заявляють в тому написі. Це те ж саме, як під копірку повторювати вислови пацанчиків… У Вконтакті, пам’ятаю, були популярні групи з такими пафосними цитатами.

Я пригадувала ці пабліки у Вконтакті, коли читала деякі написи. Дійсно, вони наче беззмістовні бездумні репости — іноді здається, що вони вже й не мають на увазі те, що пишуть, а просто повторюють якусь моторошну мантру.

Анастасія Олексій

Так, або пафосні графоманські вірші.

Маріамі Губіанурі

Можна з тих віршів випустити збірку поезію…

Анастасія Олексій

Вже випустили щось схоже “у підтримку СВО”. В тій збірці вірші дуже схожі на написи в нашому архіві. Відчуття, наче ті самі люди писали.

– Чи ви намагались подивитись на тяглість феномену в історії? Співставити надписи росіян з іншими загарбниками?

Анастасія Олексій

Виникала ідея робити публікації, де проводилися б паралелі з нацистськими військами, але ми подумали, що для нас таке порівняння є недоречним. По-перше, ми не хочемо мірятися трагедіями, а по-друге, це для нас є маніпулятивним порівнянням.

Я знаходила надписи радянських військових, тому так, можна сказати, що певна тяглість існує. Про причини виникнення такої тяглості необхідно проводити окреме дослідження.

Загалом же я не маю зараз остаточної відповіді, чому саме в цій культурі з’явилася така форма вандалізму саме у військовому плані.

Маріамі Губіанурі

Мій тато — грузин, він застав війну у 1993 році, і я була в Грузії в 2008 році — я росла з розумінням того, що таке Росія, і які наративи вона несе, тож для мене ці написи не були якимсь відкриттям, у мене не було здивування, мовляв, невже вони дійсно можуть таке писати, невже вони дійсно так ненавидять.

Написи цієї війни були для мене просто підтвердженням того, що я вже знала, що було реальністю до цього в Грузії.

Для мене всі написи в архіві однаково цинічні. Прийшовши на наші землі, російські солдати побачили умови, в яких ми живемо, й цінності, якими ми керуємося. Вони побачили нашу армію, наш супротив і почали боятися, бо угледіли, що ми не схожі на них: все, що їм розповідали, було неправдою, але вони ж не можуть просто визнати те, що вони були не праві.

Вони не можуть прийняти інакшість, вони хочуть знищити Іншого, бо вони його бояться: він нагадує їм про їхню дурість, про наївну віру в те, що вони можуть просто прийти і забрати те, що їм не належить. Тобто українці стають для них свідками їхньої ницості. Цей страх приводить їх до бажання знищувати ще більше, ніж він був у них до того.

– Коли я думаю про “Настінні надписи”, мені пригадується робота Жанни Кадирової з її персональної виставки “Траєкторії польотів” у PinchukArtCentre — вирізаний шматок простреленого російським снарядом асфальту з Ірпеня. Звісно, я думала і про Берлінську стіну і про меморіальний музей “Територія терору”, який зберігає артефакти тоталітарних режимів. Ви думали про стіни з написами як про знайдені об’єкти, промовисті артефакти, які можна експонувати?

Анастасія Олексій

Зазвичай ці написи залишали в місцях, де відбувалися різні страшні речі — це вже питання етичного штибу. Насправді не хочеться ненароком фетишизувати ці написи, розташовуючи їх у білому кубі.

Для виставки “Подивіться на цю мить – як вона тремтить” у галереї Арсенал у Білостоці (Польща) разом із кураторкою Анкою Лазар ми роздумували, як виставляти написи і вирішили винести їх за за межі цього виставкового простору.

Можливо, мої міркування обумовлені якраз тією збентеженістю, яку в нас викликала початкова реакція публіки на задум проєкту. І, можливо, в мене є якісь свої перестороги й кордони стосовно такої репрезентації.

Маріамі Губіанурі

Я згодна, ми не можемо занадто концентруватися на певному написі. Ми сприймаємо написи більше як масу чогось, і тому виставляти якийсь один, я думаю, ми б не хотіли. Тому, ми думаємо, наш Інстаграм працює добре як платформа для репрезентації, незважаючи на те, що деякі написи неможливо перекласти, і вони лишаються незрозумілими для іноземців. Для мене важливість саме в тому, що самі росіяни залишили по собі ці підписи під своїми кривавими злочинами.

Роксолана Макар

Ми наполягаємо на саме архіваційному підході. Щодо ж збереження стін, оригіналу, то ми поки не думали про це предметно. Дійсно таке може бути, але тут виникають ті ж питання: що це за напис і в якому контексті він буде поданий? Можливо, як експонат у “Території терору”, то це дійсно можливо. Нікому не хочеться мати в себе вдома, в своєму місті такий слід. Власне, тому ми й архівуємо ці написи — щоб їх можна було стерти.

——

Анастасія Олексій — мистецтвознавиця, менеджерка культурних проєктів. Народилася в Ужгороді, працює в Києві в культурній інституції «Міжвухами» з 2021 року, де займається реалізацією дослідницьких та культурно-мистецьких проєктів. З 2022 року є учасницею ініціативи з документування та збереження культурної спадщини Ukrainian Heritage Monitoring Lab. Засновниця та менеджерка проєкту «Настінні докази».

Маріамі Губіанурі — журналістка, копірайтерка. Народилася та виросла в Києві. Має диплом бакалавра з релігієзнавства Київського національного університету ім. Т. Шевченка. 2023 року долучилася до проєкту “Настінні докази” у ролі комунікаційниці.

Роксолана Макар — мистецтвознавиця, авторка текстів та дослідниця з Києва. З 2022 року її робота зосереджена на документуванні наслідків повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Вона документує пошкодження української культурної спадщини в Ukrainian Heritage Monitoring Lab, бере участь у дослідницькій групі Товариства Рафаеля Лемкіна та очолює контент-напрямок архіву “Настінні докази”.

Валерія Бураджиєва — дослідниця перформансу, художниця, співкураторка платформи SONIAKH. Працювала над проєктами фонду ІЗОЛЯЦІЯ, Milvus Artistic Research Center (Швеція), Дикого театру тощо. Наразі здобуває ступінь магістра з перформативних студій у Стокгольмському університеті.

Розмова записана в межах проєкту “Стирання й пригадування”, що підтримано в рамках програми (re)connection UA 2023/24 та реалізується ГО «Музей сучасного мистецтва» та Ukrainian Emergency Art Fund (UEAF) у партнерстві з UNESCO, та фінансується через Надзвичайний фонд спадщини UNESCO та ініціативу UNESCO-Ашберг для митців та культурних професіоналів.

Інтерв’ю вперше вийшло англійською у межах проєкту “Стирання й пригадування” платформи SONIAKH. Кожна публікація проєкту так чи інакше містить в собі мотив та осмислення того, як стирається, передається, пригадується, реконструюються та поновлюється пам’ять, культура та мистецькі практики в контексті пост- та деколоніальних процесів в Україні.